КОРУПЦІЙНА КРИЗА В УКРАЇНІ: Чи можливо її подолати? (за матеріалами світової преси)

Зазвичай корупція визначається як зловживання владою та службовим положенням як для задоволення особистих потреб (отримання благ), так і для задоволення потреб третіх осіб (отримання благ третіми особами). Корупція є проблемою як з точки зору закону, так і з точки зору етики, тому що корупційний акт загрожує порушенню соціальної справедливості в суспільстві.

Світові спостерігачі та пересічні іноземці сприймають Україну, як дуже корумповану країну і стверджують, що існує корупційна криза в Україні. (“Сприйняття України, як країни, де лютує корупція, поширилося серед науковців, журналістів та широких верств населення. Викриття у засобах масової інформації (ЗМІ) [корупції в Україні] та досвід підприємців із Заходу та Сходу, котрі вели справи в Україні зі службовцями різних рівнів, сприяло поширенню цієї недоброї слави.” Михайло Грищенко).

Дійсно, імідж України як країни, де склалася ситуація надзвичайного використання політичної влади для задоволення особистих потреб (отримання благ), так і для задоволення потреб третіх осіб (отримання благ третіми особами), є дуже поширеним у світових ЗМІ. Цей імідж пояснюється закордоном декількома моделями. Перша модель: Україна є країною державного шантажу [„blackmail state”]. „...Широкомасштабне і систематичне використання шантажу органами влади є засобом впровадження політичного контролю. Всеохоплюючий державний нагляд та збір компромату дозволяє владним структурам України систематично застосовувати шантаж для забезпечення виконання директив влади.”

Друга модель: Україна є країною олігархічного правління. Олігархи контролюють вищий законодавчий орган України – Верховну Раду. В Україні не існує політики в демократичному сенсі (рівні права – різним людям і для загального блага), а партії створюються не для представлення інтересів суспільства, а для захисту від закону (депутатська недоторканість) та захисту від ринкової конкуренції через отримання пільг при оподаткуванні, при наданні субсидій та інших привілеїв. „Політичні партії в Україні створюються тільки для захисту інтересів груп чи кланів та для надання їм доступу до ресурсів держави” [Тарас Кузьо][3]. Але доступ до ресурсів держави можна отримати не тільки через політичні, а і через адміністративні ресурси, обіймаючи посаду в уряді чи адміністрації. Зв‘язок бізнесу та влади несе прибутки як підприємцям, що отримують перевагу перед конкурентами, так і представникам бюрократії, які отримують „знаки подяки” від підприємців. Помітним стало і бажання влади перевести існуючу de facto олігархію в Україні в ранг de jure з проведенням політичної реформи в Україні.

На мою думку, Україна є країною, в якій панує менталітет пошуку індивідуальних шляхів подолання проблем. Кожен житель України живе за принципом індивідуального виживання та індивідуального вирішення своїх проблем. Характерний український вислів „моя хата скраю” чи не найкраще демонструє менталітет пересічного українця, підкреслюючи його відокремленість від суспільства. Необхідно зазначити, що при вирішенні своїх особистих проблем жителі України з готовністю схиляються до корупційних шляхів.

Основними чинниками виникнення в Україні ситуації високого рівня корупції є менталітет, який сприяє вибору корупційних шляхів, та державні інститути, які дозволяють існувати цим шляхам. Обидва з цих факторів склалися в українському суспільстві за часи існування України, як частини Російської імперії та Радянського Союзу. Декілька сот років не могли не залишити відбитку на суспільній свідомості, на образі думок, на моделі поведінки, на ставленні до реальності та на сприйнятті ідей, а саме це і є „менталітетом”. „...коли беззаконна практика існує протягом великого періоду часу, вона стає невід’ємною частиною місцевої культури і починає впливати на систему соціальних переконань. Люди починають вважати, що корупція – найкращий засіб для вирішення своїх проблем... Звичка платити представникам дорожньо-патрульної служби та медичним працівникам, наприклад, стає нормою поведінки.”